Людмила Бруєвич

 

КОТЫ В ОПЕРЕ

При встрече с подлинным произведением искусства всегда возникает соблазн его измерить, вычислить, найдя адекватную интерпритационную единицу. Сергей Эйзенштейн считал, что “эстетика проверяема локтем и дюймом”, и жалел Сальери: “в его время не было кино - главного средства, чтобы поверять алгеброй гармонию”.
Во все времена был и остается соблазн эстетической взаимопроверяемости, опрокидывания, накладывания системы координат одного искусства на другое. Павел Флоренский, исследуя “степени свободы организации пространства”, доказывал, что музыка и поэзия сближаются с наукой и философией, архитектура, скульптура и театр - с техникой, тогда как живопись и графика, являющиеся “художеством по преимуществу”, занимают промежуточное место. Это нулевая точка, точка отсчета, одновременно и водораздел, и зона притяжения. И тогда возможна органика эстетической взаимопроверяемости графических работ Людмилы Бруевич и музыкой, и театром, объединившимися в Опере.
Некоторые листы - “Ночь”, “Доисторическое существо”, “Трапеза”, “Коты” - провоцируют оперные аллюзии и в своей технико-эстетической общности дают картину Оперы как цельного мира, “отрешенной реальности”, превращают и саму художницу в … оперную Примадонну.
Если живопись и графика - “художества по преимуществу”, нулевая точка, то Примадонна есть высшая точка Оперы, некая метафизическая субстанция, объединяющая Закулисье, Сцену и Зал.
Ночь у художницы - персонаж  из мифа о хамдамовских няньках. По фактуре - несравненная Джесси Норман, но только выбеленная. По предполагаемому голосу - россиниевское контральто с изысканной вязью колоратуры и глубоким бархатом “низов”. Эта примадонна Ночь - вечно длящийся … Полдень, бесконечное легато Дня, в котором - совокупность всех существующих миров. Ее туалет - собрание реально-диковинных птиц, зверей и растений. Ее состояние - высокая отрешенность, принимаемая за предсценическую сосредоточенность. Ее движение - из ирреальности Закулисья - в реальность Сцены, где она (если воспользоваться комментарием самой Л.Бруевич) “одна на всех” и где все для нее.
Именно для нее, во имя ее,  как аксессуар, выводится на сцену “доисторическое существо” на поводке - обязательный персонаж оперного театра эпохи барокко. По обнаженности своего замысловато-нехитрого механизма оно из разряда сценических “чудес”: бумажных птиц, фанерных волн, жестяного грома с небес или “бога из машины”. По назначению - не испугать, а удивить, поразить, вызвать зрительское “ах”. Кстати, это неопределенное “ах” у профессионалов получило вполне конкретное выражение: за работу “Доисторическое существо” Л.Бруевич удостоена “Гран-при” на Всеукраинском триенале “Графика-97”.
“Отрешенная реальность” Оперы делает Сцену и Зал единым целым, создают “оперную общность”, реальность, помещенную в золотую табакерку театра. Опера, подчиняя зрителя, определяет модель его поведения, его пластику и туалет. Вот почему работа “Трапеза” считывается как квинтэссенция “священной праздности оперных гурманов”. Сакральный акт пребывания в Опере “длится в жизнь”, декорируя обыденную трапезу и превращая ее в момент счастья, в оперный иероглиф.
Этот момент поглощенности счастьем запечатлен в работе “Коты”. Персонажи Л.Бруевич - Коты, монаршие особы в Опере, полностью сосредоточенные на “уловлении” оперного счастья, источаемого Сценой. “Статичные и подвижные одновременно, рыбы, как счастье, могут выскользнуть из лап котов в любое мгновение. Это тревога за мимолетное счастье”, - находим в авторском пояснении к работе.
Пояснительный текст к “Котам” есть лаконичное и полное выражение технических и эстетических установок художницы, освобождающее теоретика от изысков по поводу определения источников, составных частей и единиц измерения. “Стремление соединить серьезные вещи с легкой иронией, кич превратить в серьезное искусство, соединить простоту с барочностью, вихрем форм, содержательными сюжетами. Но, прежде всего, сохранить лаконичность”. При этом в персонажах достигается тот уровень символической обобщенности, который свойственен героям оперной реальности и который позволяет художнику “колебать мировые струны”: “Коты как символ покоя, счастья от простых вещей, нами не замечаемых, когда они есть”.
Именно поэтому работы Людмилы Бруевич способны нравиться всем. Профессионалам - по причине понимания того, “как это сделано”, по причине уважения к результатам виртуозного владения ремеслом. “Конченым интеллектуалам” - по причине возможности построения изощренных интерпритационных конструкций-лабиринтов, игры со смыслами и эстетическими системами, казалось бы, исключающими друг друга. А наивному зрителю - по совершенно необъяснимым причинам извечной тяги к “просто красоте”, по причине преклонения перед всяким трудоемким ремеслом, по причине возникновения того “доисторического” восторга, который заставил воскликнуть советскую колхозницу, увлеченную пением Тоти Даль Монте: “Выводит-то как!”

В.Панасюк

(Art-line.-1998.- №1.)

 

РАЮВАННЯ

Погляд на творчість графіка Людмили БРУЄВИЧ

Усе почалося з “Ночі” - так сама художниця говорить про видимий результат нового етапу своєї творчості. З того 1991-го року багато води відійшло. Людмила Бруєвич просто-таки не встигає реалізовувати свої задуми, що живуть перед внутрішнім зором, в ескізних начерках - просяться “на волю”, вимагають утілення.
Отже, “Ніч” - велична, маєстатична, шляхетна, у всій славі свого фантастичного одягу, точніше, шат. Її поділ - цілий сад таємничих рослин, птахів, геометричних фігур. Ірраціональний “монтаж” деталей, їхній перегук і взаємоперетікання творять неоднозначність, примхливість світу, що буквально втягує в себе глядача. А тим часом кожна робота Людмили Бруєвич видається простою й приступною. Але випадковим поглядом, ковзьким, тут не відбутися …
Млосні риби, що завмерли в лапах не менш млосних котів … Вони - Сфінкси, владики, своєрідні емблеми статики гнучких опор, сторожкі сторожі тиші й уповільнення. Уповільнення часу - ось ключове словосполучення, що зринає раптом коли дивишся аркуші Людмили Бруєвич. А, може, й не словополучення, а просто розкіш відчуття: нарешті уповільнений час. Її офорти - резервуар часу, завмерлого, але й пульсуючого водночас, часу, де немає гонитви, змагання, суєти й тліну. Неймовірна деталізованість простору, часо-простору, бароково-сюрреалістичне взаємопроникнення, перетікання прожилків, зблиск кракелюрів-судин. Уповільнений час - тому й коти з повільними очима. Ним, часом, стають і взаємопожираючі й взаєморождаючі вужі ( “Танок Вужів” ) - це вічність, нескінченність.
Поетика сновидінь і візій. Сни про гармонію, навіть коли зображено “Доісторичну тварину, або Дракона” - хтонічна істота, архетипно-сюрреалістична, яка не пожирає, а віддає час. Тут, на офортах Людмили Бруєвич, свій “звіриний стиль”, свій бестіарій. Як на мене,- це переосмислене українське бароко. Отож, іще один аспект : традиції, “зворотна перспектива” і перспектива-розвиток. Для графіки українського бароко (були це переважно ксилографії ) характерна своя ірраціональність ( див. Анатолій Макаров. «Світло українського бароко»), свої “сюри”, свій “постмодернізм”.
Розкіш, пишність, раювання форм і вимисловості - і аскетизм водночас. Усе зв‘язано, скріплено зживлено кров‘яними судинами деталей, диханням візуального ліризму.
Офорти Людмили Бруєвич - своєрідні палімсести, світ, відтворюваний з любов’ю і терпінням. Відтворюваний тонким і чесним реставратором едемського блаженства і спокою, котрого ми, можливо, не знали у власному житті. “Кохання”. “Русалочка”. “Вази”. “Квітка кохання”. “Мрійлива тваринка”. Дивлячись на ці сни, насичуєшся спокоєм і часом, якого вічно не вистачає.
Повертаюся до бароко, до його орнаментальної віртуозності, до полілогу включених текстів, лабіринтів, медальйонів, картушів, звірів і людських фігур. Це - Posarium буття, pars pro toto, частина замість цілого, втілена через цілісний фрагмент. Там же, в українському бароко, шрифтові “фокуси” - як елементи графічного зображення сущного. Євангельські тексти, що обрамляють офорти Людмили Бруєвич ( скоропис ) - і елемент декору, орнаменту, кайми, і самодостатній магічно окреслений простір, час котрого то збігається, то не стоплюється із часом “внутрішнього” зображення. Ця трепетна, тремтлива ряснота, з глибини котрої підіймається притлумлена урочиста позолота, фактура надреальної об’ємності, яка буває тільки вві сні.
Аркуші Людмили Бруєвич природно надаються множинності різночитань, “пояснень”, тлумачень. Ми звикли до “літературності” сюжетів, надто фігуративних зображень. А тут - інше. Тут - поєднання непоєднуваного, стилізовані образи мовчання і наповненості буттям.
Підсвічені аквареллю, офорти полишають аскетичність, але стриманість і вибагливий смак тримають ці почасти доволі великі аркуші (49,5х64,0 см ; 48,0х74,0 см) просто у повітрі, без жодних опор і шнурів… Може, мені це здалося, привиділося, приснилося. Розкіш раювання.

Людмила ТАРАН

(Час.-1998.-16-23жовтня)

 

Потому что он сам - Природы узор …

В бруковском “Вишневом саде” сценическое пространство было устлано огромными коврами, которые вычерчивали пределы игры, намекали на “национальные особенности” и главное - были своеобразной метафорой дома. Эта рукотворная многоцветная гладь “держала” на себе невидимые стены и крышу, создавала уют и хранила то незримое, что зовется духом дома и семьи.
“Ковриками” называет свои графические работы Людмила Бруевич. И они действительно таковы - по уровню заключенного в них смысла, по кропотливости самого процесса делания, по метафоричности.
“Так, значит, вся наша жизнь, поступки и случаи - тоже узор ?” - “Нет, не узор. Узор на оси - а от нее в разные стороны может быть похоже. А жизнь - встречи, потери, новая любовь - не выходит никакого узора. Нет ! Не видно центра оси”. - “А где она ?” - “Со звезд видно !” - “Где она?!” - “Только со звезд !” - так говорят героини фильма Рустама Хамдамова “Нечаянные радости”.
Как и в бруковском “Вишневом саде”, эти работы-“коврики” ( но не “настоящие” ковры ! ) есть метафора всего жизнеустройства и жизнепребывания семейства Бруевичей : и самой Людмилы, и её мужа Сергея, и дочери Кати, и спаниелихи Ники. Их центростремительная сила, сила творчества - в укладе жизни, модели поведения, крепости этого сообщества.
“Семья есть самая аристократическая форма жизни… Да! - при несчастиях, ошибках, “случаях” все-таки это единственная аристократическая форма жизни”, - считал В.В.Розанов. Ритуальность, возникающий метаязык, генетическая память, хранимый код делают жизнь семейную самой аристократической из всех форм человеческого общежития. Взгляд “изнутри” на семью Бруевичей ( хотя “изнутри” вряд ли возможен при “аристократической закрытости” существования семьи вообще ) “разворачивает” в панораму розановское утверждение.
Их семейный метаязык - это совокупность определений - воплощений, восходящих к искусству и творчеству. Новый сюртукообразный пиджак наименован ( и тем самым одушевлен )… “Николаем Васильевичем Гоголем”. А вполне “одушевленная” Ника, называемая абстрактно-ласково “это черное”, художественно - конкретна в работах Людмилы и Кати. Вот она, респектабельно обрамленная, на графических листах “Мы купили щенка” и “Грустная собака Ника”. И вот она на детском рисунке в окружении гипотетических щенков, прикрепленная среди колажей на стене Катиной комнаты.
Аристократизм этой семьи как раз и определяется этим ковриком - двойной метафорой : дома и искусства. Реальность и художественность здесь взаимосообщаемы. Поэтому и сама Людмила воспринимается как героиня джейн-остиновских романов. В ней та же застенчивость, стыдливость и та же способность стойко переносить удары судьбы. У нее тот же безупречный вкус, который формируется безупречной зеленью газона, постоянным общением в “веджвудом” и регулярным пребыванием в интерьерах Роберта Адама. В ней та естественность обращения с миром, которая возникает как результат векового овладения его языком многими поколениями рода. Вот почему столь органично пребывание Людмилы Бруевич в быте. Это не для неё - разночинно-цветаевское “быт - значит не быть”. Её быт - часть Бытия, как и творчество. Оттого так естественны метаморфозы обыкновенного стола, который является центром жизни этой семьи. То он рабочий ( на нем создается очередной офорт ), то письменный, то гостеприимно обеденный.
Жизнь Людмилы Бруевич - это “тихая эпика”, то естественное и внутренне интенсивное “проживание жизни”, когда одного дня хватает на полноценный “новый” английский роман. Эта жизнь дополняется по контрасту существованием во вкусе героев Жана Маре. В Сергее - и во внешности, и в поведении - есть нечто от аристократов-романтиков - импульсивных, талантливых и одновременно деликатных. Например, цель его артменеджерской деятельности - разрушить созданный легендой и закреплённый жизнью образ бедного художника, который творит, существует и “стоит, чуть дыша”. Его талант инженера “овеществился” в сконструированном специально для жены офортном станке. Его деликатность - в трогательном определении своей деятельности, которое запечатлено на совместной визитке : “Людмила Бруевич, художник-график. Нетворческие вопросы - Сергей Бруевич”. В этой формулировке - эхо деятельности импресарио прошлого, которым быть “при артисте” - “за честь”. “Служа артисту, служу искусству”. И понятно, что создание “ковриков” жизни-искусства без романтической предприимчивости в решении “нетворческих” вопросов практически невозможно.
У Питера Брука ковры сворачивали, и превращались они в безжизненные бревна, переброшенные через ручей. Ну, а “коврики” Бруевичей ? Они не только развернуты, но и… летучи. Они поднимают в поднебесье творчества и Людмилу, сидящую за столом-трансформером, и Сергея, управляющего колесом-штурвалом своего офортного станка, и Катю, стремительно делающую эскиз, и спаниелиху Нику, позволившую ветру искусств превратить уши в развивающиеся стяги.

Валерий Панасюк

(Зеленая лампа.-1999.-№3-4)

 

“Я СОШЛА В ОРЕХОВЫЙ САД”

( “интертекстуальные” заметки о графике Людмилы Бруевич)

Бывают произведения искусства, о которых говорить и писать легко - и вовсе не потому, что они просты и незамысловаты . Напротив, хорошо известна одна парадоксальная особенность: чем сложнее и непонятнее произведение, тем легче оно поддается объяснению и анализу. Филологи, например, знают, что гораздо легче анализировать как раз “сложные” стихи. С Пастернаком, Цветаевой или тем же Маяковским хлопот намного меньше, чем с Пушкиным или Ахматовой. Попробуйте “разложить на составляющие”: “Мороз и солнце! День чудесный…” или “Я на правую руку надела Перчатку с левой руки…”. Ничего у вас не выйдет. А выйдет беспомощное: “поэт хотел сказать…”- и далее все те же слова стихотворения, только в обратном порядке.
Эта особенность- следствие эффекта кажущейся простоты. Все ясно и понятно до такой степени, что наступает состояние полной немоты. А что еще можно сказать, если все уже сказано поэтом? На самом же деле сказать можно многое. Тысячи мыслей,  состояний, эмоций сконцентрировались в каждом “простом” слове пушкинского стиха. Белый цвет тоже кажется простым, но ведь он таит в себе тысячи оттенков всех цветов радуги.
Этот “пушкинский синдром” распространяется и на другие виды искусства, и, наверное, так можно объяснить состояние немоты, в котором пребываешь, увидев работы киевской художницы Людмилы Бруевич. “Дар речи” возвращается постепенно, почему то приходят на ум “простые и незамысловатые” пушкинские строки:

Жил старик со своею старухой
У самого синего моря.
Жили они в своей ветхой землянке
Ровно тридцать лет и три года.
Старик ловил неводом рыбу,
Старуха пряла свою пряжу.

На первый взгляд , ни малейшего отношениям к офортам Людмилы эти пушкинские строки не имеют. Однако здесь для нас важны две особенности. Прежде всего - структурное соответствие, наиболее точно передаваемое при помощи универсального, всеобъемлющего образа невода (точнее, сети). Если внимательно всмотреться в то, как “сделаны” эти работы, увидишь мельчайшие сегменты- “ячейки” этой сети. Они напоминают о тысяче явлений огромного, неисчерпаемого мира, имеющих то же строение. Это прожилки на листе, сеть кровеносных сосудов, рыбья чешуя, птичьи силки. Или трещинки на старинном фарфоре. Или - разводы на пожелтевшей от времени книжной странице, след руки мастера на глиняном кувшине, царапины на венецианском зеркале… Это золотая сеть из тончайших графических линий, при помощи которой царственные коты поймали “рибу Щастя” и “рибу Спокiй”, а самих котов (по крайней мере, одного из них) поймала “примхлива дама Нiч”. Не этой ли сетью поймана и “доiсторична тварина”, мирно выгуливаемая на поводке? И не об этой ли сети писал А.Макаров: “Митцi XVII столiття вiрили, що саме вони сплетуть оту золоту сiть образного осягнення свiту, в яку, нарештi й упiймається жар-птиця божественного одкровення”?
Второе важное свойство - архаическая неспешность, неторопливость, повторяемость: “Что было, то и будет; и что делалось, то и будет делаться, - и нет ничего нового под солнцем” (Эклизиаст). В офорты Людмилы Бруевич можно всматриваться часами, мысленно снимая слой за слоем - как работают археологи. И, подобно тому, как раскопки древнего храма обнажают сначала культурные напластования (разного рода надстройки и пристройки), а затем и старинную кладку, так и наши “мысленные раскопки” приведут постепенно к открытию древнейших культурных слоев.
Первое, что возникает в сознании, - обобщенный образ какого-то старинного интерьера: мебель красного дерева (а так же тюльпанного, розового, лимонного и атласного - были и такие породы, оказывается!). Старинные книги в сафьяновых переплетах с золотыми и серебряными застежками (вот откуда эти клейма и печати, заставки и буквицы в работах Людмилы!).
Следующее “воспоминание” - древнерусская (а еще раньше- византийская) икона. Можно просто “раскавычить” статью В.Г.Власова, посвященную древнерусскому искусству, настолько все сказанное там подходит для описания графических работ современной художницы: “Но особенно сильно фольклорные источники давали себя знать в колорите русских икон. Они значительно отличались от византийских именно цветом, яркими красками, идущими от традиционной крестьянской росписи по дереву, вышивки, деревянной и глиняной игрушки. Краски древнерусских икон также условны и символичны, но этот символизм отличен от византийского. Согласно византийскому канону, красный цвет- символ императорской власти, силы и могущества. В русских иконах - это цвет победы, радости и плоти, смешанный с охрой- цвет земли. Желтый, вместо византийского золота, - символ солнечного цвета. Синий и голубой встречаются редко, зато широко распространены “земляные” краски: охристые, оливково-зеленые - так называемый позем- символ земной тверди”. И уж точно из народных картинок (народных гравюр на дереве) пришли в офорты Людмилы Бруевич коты (изображения котов и мышей встречаются и в немецкой народной гравюре, и во вьетнамских, индийских и египетских лубках).
Сквозь этот “фольклорный” слой просвечивает еще более глубокий- мифологический. Одна из глав книги А.Макарова “Свiтло українського бароко” называется так: “Психологія міфа і національна краса”. Там он пишет: “Наша свідомість старанно фіксує часо-просторові характеристики явищ. Натомість наше підсвідоме мислення притягує до себе все вічне, безконечно повторюване у плині часу. Саме тому з ірраціонального погляду, доступного культурно розвиненій людині, одна доба мало чим відрізняється від іншої, усі історичні діячі грають схожі, якщо не тіж самі ролі”. Миф не знает времени и пространства- в нем властвуют лишь Число и Мера. Число и мера ведомы Людмиле Бруевич, как, наверное, никому другому из современных художников- достаточно беглого взгляда на ее работы. Вывереность и точность буквально потрясают. Через число и меру мы добираемся до древнейших слоев (но не до “старинной кладки”: будем помнить о предупреждении Томаса Манна- прошлое уходит от нашего лота, оно подобно далеким мысам на песчаной косе, и за каждым поворотом открывается лишь новый мыс). Одна из частей Библии- Паралипоменон- рассказывает о постройке великого храма. Здесь все расчислено и подробно зафиксировано, без боязни повтора: “Два столба и две опояски венцов на верху столбов, и две сетки (опять этот образ!) для покрытия двух опоясок венцов, которые на главе столбов, И четыреста гранатовых яблок на двух сетках, два ряда гранатовых яблок для каждой сетки, для покрытия двух опоясок венцов, которые на столбах”. И в 3-й Книге Царств находим подробные описания размеров храма: “Нижний ярус пристройки шириною был в пять локтей, средний шириною в шесть локтей, а третий шириною в семь локтей…”.
Кольцеобразное движение мифа находит композиционное отражение в большинстве работ художницы (самый наглядный пример- ее “Змеи”). Главная движущая сила-красота: “Итак, я посылаю тебе человека умного, имеющего знания, Хирам-Авия, Сына одной женщины из дочерей Дановых, - а отец его Тирянин, - умеющего делать изделия из золота и из серебра, из меди, из железа, из камней и из дерев, из пряжи пурпурового, яхонтового цвета, и из виссона, и из багряницы, и вырезывать всякую резьбу, и исполнять все, что будет поручено ему вместе с художниками твоими и с художниками господина моего Давида, отца твоего”. Людмиле Бруевич “поручено” делать то же самое, ибо она художник умный, имеющий знания и умеющий делать драгоценные изделия- чем, собственно, и являются ее офорты.
Следуя кольцевой структуре мифа, возвратимся к самому началу наших “интертекстуальных” заметок- к их названию. Оно позаимствовано из Библии, из Песни Песней Соломоновых. А вы попробуйте догадаться, о ком эти слова- о Суламифи () той, чье имя- “Ночь”? Или о самой художнице?
Вот они, эти слова:
“Кто это блистающая, как заря, прекрасная, как луна, светлая, как солнце, грозная, как полки со знаменами?
Я сошла в ореховый сад посмотреть на зелень долины, поглядеть, распустилась ли виноградная лоза, расцвели ли гранатовые яблоки?”

Т.Борисова

(Зеленая Лампа.-1998.-№1-2)

 

СВОБОДА СТРАНСТВИЙ ДУХА

Когда-то Матисс сказал, что чем больше у художника знаков, тем он богаче. В этом отношении творческая “кладовая” Людмилы Бруевич, молодой, но уже достаточно известной киевской художницы, на редкость обширна и, судя по всему, неисчерпаема. Древние мифологические символы щедро рассыпаны в ее офортах, как старинные драгоценности на узорных подносах. Здесь мерцают тусклым золотом рыбы и влажно переливаются изумрудные панцыри улиток, таинственно вспыхивает рубиновое оперение птиц и горячим томлением плоти исходят янтарные тела русалок… Здесь чудеса, здесь пир для глаз зрителя, уставшего от агрессивной “пустоты” псевдомодернистских артефактов.
Уже первые работы художницы» были восприняты многими как неожиданное откровение. В них сразу же высветилось ее своеобразие, чувственно-мистическое восприятие потока жизни, где все одновременно осязаемо, ощутимо и скрыто под завесой тайны. Лови его - не ухватишь, то дается в руки, то ускользает, ищешь глазами, а постигаешь сердцем. Обыкновенное чудо, но оно возможно, если художник верит в силу и возможности подсознательного начала, заложенного в человеке. Ведь каждый из нас - это и матрица генетического кода собственной нации, и отпечатанный на ней след многовековой культуры человечества. Но главное, думается, в другом.
С поразительным художественным тактом автор, подобно ювелиру, пытается вернуть знакам ушедших культур, стертым от частого и бездумного употребления, их изначальный смысл, блеск и чистоту. А потом, вдоволь налюбовавшись их первозданной красотой, бережно вплести в бесконечный узор собственного мироздания. Далекая аналогия, но средневековый китайский художник Чжан Лу пользовался тем же методом: “Одухотворенные мысли древних мудрецов уже засвидетельствованы образами. Что же я могу еще сделать? Не неволить дух и только…”
Свобода странствий духа… То он устремляется в работах художницы в небеса и ликует среди ангелов (офорт “Трапеза”); то камнем падает на грешную землю, где в бесконечном танце любви и смерти слились два ужа (”Танец ужей”); то осторожно блуждает по темным закоулкам подсознательного (”Ночной зверь”). Вглядитесь в офорты - и перед вами откроются невиданные фантастические миры, наполненные вечными истинами и полустертыми письменами. Вслушайтесь - и явственно донесутся из их глубин тихие призывы и шепоты. Звуки окрашиваются цветом; линия, то гибкая, то пунктирная живо передает их пульсацию. Образы оживают, и начинается таинство преображения, когда привычное становится впервые увиденным, скрытое - явным, а вода превращается в вино. Вот тогда, образом самым естественным, рыбы, эти молчаливые жертвы, полетят по небу, грозные львы уменьшатся до размеров котят, а глиняный кувшин с цветами обретет вид роскошного женского торса.
Каждый сюжет и образ Людмилы Бруевич воспринимаются как фрагменты магического свитка: стоит прикоснуться к нему и он начнет стремительно разворачиваться, унося нашу память все дальше, все глубже, к прохладным источникам и началу начал, где впервые человек осмысливал тайны бытия и создавал сказки и мифы. Кажется, что тонкая офортная игла не столько заботится о технике (она доведена в ее работах до виртуозности, до совершенства), сколько пытается добраться до основания, до подземных корней культуры, до самого нерва. Ведь пораженная сегодня многими неудачами, а главное, отчуждением людей друг от друга, она грозит не выдержать. Й это уже не странствия духа. Это врачевание основ, к которому неизбежно приходит каждый настоящий художник. Вот прозрачный и светлый райский сад (акварель “Раювання”), замкнутый по законам любви в хрупкую оболочку сердца. Еще мгновение, и она разлетится на мириады острых осколков, ибо Адам и Ева уже устремились в любовном порыве навстречу друг другу. “Адам, не смотри!”, - в ужасе закрывает глаза своими ручками фантастический лопух. “Ева, закрой уста!”,- знаками предупреждает второй. Но грешники не внемлют, и только тонкая вязь текста, как символ разума и нравственного закона, вписанная волей автора между фигурами, останавливает последний роковой шаг.
Любой знак в руках художницы становится неким магическим кристаллом, которым она кропотливо собирает разрозненные и развеянные по эпохам обрывки единого целого. Й тогда оживает наша память, восстанавливается связь времен, а в мире вновь воцаряются Красота и Гармония. Вглядитесь, прислушайтесь - они живы…

А.Бычкова

(Зеркало эстетики.-2000.-№4.Июнь)

 

Тут не з’ясовують, хто “голова”, “шия” чи “хвіст”

У сім’ях, відомо, всяке трапляється: тут тобі воркують як голубочки, а тут - такі сварки, що стіни двигтять, і сусіди гадають, чи не бігти по міліціонера… Партнерська родина - це зовсім інше. Там не приміряються, кому мити посуд і не складають відповідного графіка. Там не змагаються за владу: мовляв, хто «голова», а хто — «шия» чи «хвіст». Партнерська сім’я - така, де, передусім, панує повага особистості до особистості. А звідси - все інше.

Схема не вкладається в життя

Одна моя знайома не так давно нарікала, що їй, на жаль, невідомі зразки партнерських родин в Україні — у справжньому розумінні цього слова. Мовляв, передусім ми звикли покладатися на приклади «вірних, самовідданих дружин», які все своє життя присвятили більш чи менш визначним чоловікам. А от чи багато знайдеться сімей, об’єднаних спільною справою, котрі разом, поруч ідуть шляхом професійного самовдосконалення і розвитку власних стосунків?
І тут я згадала одну родину, за якою маю можливість спостерігати вже тривалий час. За стереотипними уявленнями, вони класично дібрана пара. Він — фізично сильний, витривалий, турботливий, одразу спадає на думку: «за таким жінка — як за кам’яною стіною». І вона: вразлива, делікатна, бо таки ж художниця, а не кранівниця, приміром. (Не маю нічого проти кранівниць: маю на оці тип нервової системи). Така схема начебто сама собою передбачає домінування чоловіка (голова родини, стратег, «полководець») і підлеглість дружини, яка покликана створювати відповідну побутово-емоційну атмосферу в домі. Аби чоловік міг гідно виконувати Справу Свого Життя. Така жінка має бути щасливою від однієї своєї солодкої залежності.
Однак у таку звичну схему ніяк не вкладаються стосунки в цій родині. Бо чоловік, випробувавши себе за спеціальністю (програміст, висококласний комп’ютерник) і розпочавши свого часу маленький бізнес, дійшов начебто несподіваного висновку. А він переконався у тому, що варто… послужити дружині. Тобто, йому стало цікаво випробувати себе у несподіваному амплуа: стати артменеджером своєї дружини-художниці. А щодо комп’ютера, то він нікуди не дівся від Сергія. Бачили б ви, які буклети з Людиними ілюстраціями він навчився виготовляти!

Раювання — це радісна праця у колі родини

Отже, час знайомитися. Мова про родину Бруєвичів, Людмилу та Сергія. Звісно, треба згадати і про доньку їхню, Катерину, яка успішно «вчиться на художницю».
Отож, Сергій самотужки, власною головою і власною практикою прийшов до специфічного менеджменту. Якщо на Заході існує така професія як, приміром, літературний агент, то в нас я особисто знаю лише одного. Отже, Сергій — щось на зразок представника власної дружини. Звісно, його праця не мала б ніякого сенсу, коли б Людмила не була відомою, талановитою художницею, якою пишається Академія мистецтв, її вчителі, коли б її ім’я не було відоме галеристам тощо. Клопоти Сергія дуже різні, його робочий день триває з ранку далеко за північ. Це — робота з галереями (без перебільшення, багато з них мають за честь запросити Л.Бруєвич, аби вона подала свої твори на ту чи іншу виставку), обрамлення робіт, підбір паперу та інших матеріалів, підписання контрактів, виконання всіляких домовленостей тощо. Сергій також і своєрідний «робітник сцени», тобто, саме він розміщує офорти Людмили в експозиційних залах. Зрештою, він також допомагає дружині друкувати роботи. Офорт — дуже трудомістка техніка. Художниця, нанісши шар спеціального лаку на метал, продряпує малюнок. Ця творча праця може тривати мало не рік — на один витвір. Потім — процес протравлювання кислотою. А вже згодом — друкування відбитків. Уявіть собі аркуші 69 на 97 сантиметрів. І друкарський верстат, майже як у Гутенберга, Навіть фізично це не така проста робота.
Але головне — Сергій зрозумів, що ця робота — його покликання. Він навіть ритм свого життя змінив відповідно до того, як складається творчий процес у Людмили. Вона ж може працювати тільки вночі, коли стихають звуки в їхній «хрущовці» і відтак художниця може зосередитися. Роботи її справді особливі: вічні теми в оригінальній інтерпретації. Дивлячись на них, відчуваєш таке насичення часом і мудрістю, що сам собі здаєшся не-суєтним, шляхетним. Зрозуміло: творити такі речі може людина, яка перейнята особливою філософією життя, яка оминає банальне, поверхове, дріб’язкове й тлінне. Невипадково офорти Людмили Бруєвич вміщують і біблійні тексти, органічно вписані в аркуші. Отже, такий підхід до мистецтва потребує відповідного способу життя. Тому Людмила вважає себе відлюдницею, рідко з’являється на людях, а мистецьких чи надто «коломистецьких» тусовок терпіти не може. Сергій же — «міністр зовнішніх зносин» у родині. Він любить спілкуватися, залагоджувати справи, товктися по крамницях. Кожному — своє, кожен зробив свій свідомий вибір. Отак і утворилася ця сімейна спілка. Сергій відповідає, як він сам зазначає, за «нетворчі питання», а Людмила — «просто» художниця. Тільки митці спроможні уповні оцінити таку ситуацію. Вона — рідкісна: добре, що так склалося.
Є в Л.Бруєвич офорт під назвою «Раювання». Взагалі, це її улюблене слово. Мені здається, воно для неї означає особливий лад у душі, у домі, гармонію зі світом. Радісна щоденна праця, яка давно переросла у творчість. Барви і гра форм, перетікання простору і часу, глибинний спокій.
У домі Бруєвичів затишно й артистично. Не побачимо тут шикарних меблів. Але багато зелені, рідкісних рослин, за якими любить доглядати Людмила. Всі Бруєвичі раді гостям. А гості їхні люблять цей дім, міні-галерею, де на стінах звичайної міської квартири перегукуються між собою «Кіт» і «Вужі», «Квітка життя» і «Русалочка». Гадаю, йдуть сюди й за особливою атмосферою. Ви ж знаєте, про людське око можна багато чого зіграти: і мир та злагоду, і надзвичайну шану одне до одного. Але рано чи пізно, як відомо, шила в мішку не сховаєш… Запитую Сергія, чи з’ясовують у їхній родині стосунки, чи взагалі сваряться.
— Та звичайно ж, — посміхається він, — з цим у нас нормально. Хіба можна без сварок? А як же діалектика життя, конфлікти, без яких неможливий розвиток? Звичайно, намагаємося з’ясовувати стосунки без зайвого шуму, без биття посуду. Але все інше — на місці: демонстративне розбігання по різних кімнатах, ображені міни — за відповідним сценарієм. Як залагоджуються конфлікти? Навряд, щоб це були взаємні компроміси. Скоріше — прийняття думки іншого. Коли інша сторона зможе переконати, вмотивувати свій погляд. Закономірність така: якщо конфлікт виник на грунті, скажімо так, фінансово-господарському, то Люда змушена стати на мою позицію. Коли ж йдеться про мистецько-естетичні речі — тоді я зрештою схиляюсь до думки дружини. Взагалі, на такій невеликій житлоплощі три з половиною особистості, і кожна зі своїми поглядами й вимогами — дуже складна проблема.
«Три з половиною особистоті» — це ж хто «половина»? Виявляється, це песик Патрик. До нього в сім’ї Бруєвичів була мила й розумна Ніка. Але вона тяжко захворіла, і зрештою її не стало. Вирішили більше не заводити тварин у домі. Та в Людмили почали дуже «не клеїтися» творчі справи. Ходить із кутка в куток. Щось (чи когось?) виглядає… А потім таки з’явився Пат-рик. У досить молодому собачому віці, дуже тонка в нього нервова організація. І зараз родина Бруєвичів активно адаптує песика до життя. Але воно не буде собачим. Бо Патрик потрапив до надто чуйних господарів.
Людмила не так давно завершила офорт (так само величезний за розмірами, як і попередні аркуші), який назвала «Дерево життя». Справді філософська робота. Як їй вдається поєднувати прозу побуту й поезію мистецтва — знають достеменно тільки члени її родини: чоловік Сергій та донька Катерина.

Людмила ТАРАН

(Вечірній Київ. — 2002 — №94(16834))

 

ТЕПЛИЙ ВІТЕР СПОМИНІВ

(галерея “Триптих” експонує офорти Людмили Бруєвич)

Кажуть, улюбленим словом цієї дивовижної жінки є похідне від магічного поєднання літер, яким означують наші найпотаємніші мрії та прагнення. Це - раювання. Воно несе в собі безліч смислів, але головний, це задоволеність рівновагою між внутрішнім та оточуючим світом. Вона (рівновага) була на початку - поки цікавість не взяла гору над забороною - до неї прагнуть у кінці. Ще кажуть, що її роботи подобаються всім: фахівцям - з причин віртуозності техніки, інтелектуалам імпонує багатство поля естетично-філософських інтерпретацій, невтаємничені ж глядачі оперують слабо аргументованою побутовою категорією - “бо гарно”. І все це незбагненним чином поєднується, утворюючи ту загадкову привабливість, що нею в досконалості володіють роботи Людмили Бруєвич. Саме володіють - мов живі картини-інформатори, полотна, що своєрідно трансформують красу, знання, праісторичні символи, хвилі часу, всеохоплюючі речі й цілком земні дрібниці. Вони наповнюють відчуттям чогось знайомого, звідкись знаного - мов далекий сон - раніше баченого, але так само невловимого й вислизаючого з хижих обіймів концентрованої уваги.
Чергова виставка - черговий тріумф. У галереї “Триптих”, що на Андріївському, вже четверта персональна, а усього їх за час від 1992 року - три з половиною десятки. Українські, закордонні, державні, приватні фестивалі, свята, триєнале, присвячені “до…” і “просто так…” Звичайно, не просто так, бо мистецький талант - як і кохання - треба постійно підживлювати: лити воду на коріння його самобутності і масло у вогонь його цвіту. Виставки це не просто показ (констатація. факту наявності творів) - це взаємний обмін сферами, що їх важко означити словами. Метафізика та й годі. Художник замуровує в твори душу, мов закладає її у ломбард - сам творить свого лихваря. У певному сенсі стає його рабом чи васалом. Доцільність таких інвестицій з’ясовує тільки час, якщо конкретніше - люди з природним відчуттям смаку, які визнають чи не визнають ступінь обдарованості, таланту, генія… Фахова оцінка творів Людмили Бруєвич: гран-прі Всеукраїнського триєнале “Графіка-97″, друга премія “Видатні українські мисткині-98″, срібна медаль Академії мистецтв України за творчі досягнення на виставці “Творчість молодих” (1998 рік).
Останній проект має назву “Дерево життя”. Так само йменується “центральне” полотно експозиції - найбільше не тільки за розміром, а й за універсальною насиченістю деталями, зашифрованістю фантастичних візерунків і несподіваних переходів. Робота складається з численних сюжетів, які по суті своїй є самодостатніми, але накладаючись один на одного, утворюють щось абсолютно нове, відкривають свіжі ракурси й наповнюють картину несподіваними смислами. Як три основні кольори - червоний, синій та зелений - утворюють багатство всієї існуючої палітри. Усе залежить від механічних варіацій перетину площин, їх плідного взамозапилення. Так само казкове дерево життя оточене “квадратним колом” неподільної різноманітності: квіти, руки, фрукти, звірі, ненароджені, птахи, арабески, сонце, губи, черепахи і неодмінні риби. Ледь впорядкований хаос світу, мов старезний трухлявий будинок, тримає від остаточного розвалу тільки хистке кільце тексту з Книги Буття. Такий спосіб оформлення-подачі творів можна назвати фірмовим стилем від Бруєвич: центральний елемент(и), калейдоскопічна сюжетна “рамка” та рятувальне коло біблійних текстів.
Риби. Вони присутні майже на кожному полотні. Риби-господарі й риби-жертви, ті що належать лише одній стихії, та існуючі поза її межами, біблійні символи та юнгіанські архетипи… Їх багато і всі вони різні, бо вкраплені у різний контекст грають свою ексклюзивну ролю. “Три риби”, величезні, мов міфічні кити, що тримають земляний диск, зображені на полі зі своїх найближчих родичів. Можливо, навіть рідних. Але іманентні властивості ієрархічної піраміди змушують до таких диспропорцій… “Танок вужів” сама авторка розглядає як “певний символ часу: взаємопожираючі та взаємпороджуючі вужі - то Вічність та Нескінченність”. Два антисвіти своїм тертям символізують вічну боротьбу, в якій летять іскри, але без якої тепло життя перетворилося б на статичний холод каменю. Рептильний “Дракон” також дуже незвичайний, бо викликає симпатію; але не інфантильне захоплення, а увагу як невинна істота, що інколи потребує захисту та співчуття. Можливо, в цьому винний хвіст бестії, який у трактуванні авторки набув схожості, із равликом. Абсолютний спокій та беззахисність.
Більшість картин Людмили Бруєвич мають філігранну сітку візерунків. На її вічка начеплені усі герої, тіні, тони, кольори, звуки й тиша. Враховуючи, що виконання творів у техніці офорту краде багато часу, важко навіть уявити собі весь обсяг копіткої роботи. Однак авторка зізнається, що вона приносить їй “велику насолоду, дозволяє щоразу змінювати гру нюансів”. Цією сіткою можна подорожувати, як лабіринтом, знаходячи свої знаки, задоволення від деталей, що несподівано відкриваються напруженій увазі. Нею можна накритись від сонця, а можна й зловитись у її сільця… “Коти” - царственні сфінкси, абсолютна врівноваженість яких незбагненним чином розбавлена тривогою втрати. Вони тримають рибу: він “ласує рибою Щастя”, вона “ласує рибою Спокій”. Але риба, як відомо, слизька - королівським кішкам треба бути зосередженими. І знову тексти, але цього разу з Одкровення Іоана Богослова.
Якось трохи окремішньо стоїть картина “Мисливець” - тривожна кольорова палітра, напружена тиша, що зазвичай передує бурі та бою. Оголений мисливець зі списом та собакою чатує великого червоного звіра, який поки що на іншій стороні зарибленої річки. Але йому нема куди втікати - поле традиційно обрамлене. Примітивні написи біля героїв: мисливець, дикий звір - майбутня жертва (леопард), ріка. Тварина кольору крові знову викликає співчуття художниці, що передається глядачеві - вимушений вбивця схарактеризований одним словом, а його природна жертва має три означення… Зовсім поруч королева “Ніч” тихо крадеться у невідомому напрямку, тримаючи у руках дивного кота. Колір вицвілих фотографій, вітер осіннього лісу, запах молока. Завершує ряд (чи навпаки?) “Раювання”: усамітнення й безтурботність, гармонія чоловічого та жіночого начал, сліпе щастя, не забруднене надмірною цікавістю гріха. Ідилія між царствами, сотворенними в три останні дні перед відпочинком… Усередині - два всевидячих ока, які поки що пестять слухняних дітей.

Ігор ОСТРОВСЬКИЙ,

(День. -2002. -№95(1356))

 

Праісторичні символи в офортах Людмили Бруєвич.

Якщо англійці полюбляють прислів’я “Мій дім — моя фортеця”, то художниця Людмила Бруєвич могла б сказати: “Моя квартира — моя галерея”. Звичайна київська “хрущовка” прикрашена дивовижними роботами, що розширюють простір і змінюють плин життя. Аркуші Людмили — то резервуари часу, величний спокій і несуєтність. Сни про гармонію. Нині вона працює над Великою Рибою. Офорт 48х75 сантиметрів — трудомістка, складна техніка.
За праісторичними вужами, міщанськими котами, розкішними вазонами, що уособлюють Древо Життя, — безкінечність. Та існує звичайне буття. Людмила вважає: все, що оточує нас, нехай і скромне, створене з любов’ю і смаком. “І чашка, й мисочка, і вітальна листівка чи сувенір мають бути виконані професійно, без халтури”. І почувається пригніченою, стомленою від матрьошок-президентів, що заполонили туристичні п’ятачки, від недолугих пам’яток монументального немистецтва, яких вистачає у столиці. Вона виконала серію невеличких за форматом офортів “Стародавній Київ”. Ці маленькі шедеври одразу знайшли своїх поціновувачів.
Улюблене слово Людмили — раювання. Мабуть, вона знає, що це таке, коли сидить по -надцять годин щодоби, продряпуючи лак на мідній пластині… або разом із Катериною, донькою-художницею, вибудовує композицію для нового натюрморту, обговорює “творчі й нетворчі проблеми” зі своїм чоловіком Сергієм, власним арт-менеджером і співавтором.
Знайти своє обличчя — ось чого прагне кожен митець. Людмила Бруєвич утілила себе в образі “Ночі”. Велична жінка у сяйві фантастичних шатів. Її сукня — то сад небачених рослин, птахів і геометричних фігур. Роботи Людмили потребують уважного прочитання. Ці деталізовані віртуозні письмена насичують нас і раюванням, і часом, і любов’ю. Вдячною і багатою.

Людмила Таран

(Хрещатик.-2000.-№63 (1746))

 

“ІНОПЛАНЕТЯНКА“ ЛЮДМИЛА БРУЄВИЧ

Людмила БРУЄВИЧ — лауреат Гран-прі всеукраїнської триєнале “Графіка-97“. Нагороджена Срібною медаллю Академії мистецтв України. Відзначена Другою премією виставки-конкурсу “Видатні українські мисткині-98“. Учасниця понад тридцяти виставок зокрема в США, Франції, ФРН, Великобританії. Працює в трудомісткій техніці офорту, створюючи фантастично деталізовані аркуші значного масштабу (49,5 х 75 см).

Якщо подумати, то перше втілення ідеї було рівно десять років тому. Я про “Квітку життя“ (1992). Цей мотив був характерний для давніх українських вишиваних рушників. Колись навіть печі українські жінки прикрашали стилізованим зображенням вазона: горщик, із якого росте квітка. А це ж — символ світу, Дерева Життя. І саме під такою назвою, і саме цього року Людмила Бруєвич експонувала свою нову роботу в галереї “Триптих“ (котра, до слова, дуже любить виставляти її роботи ).
Взоруватися на традиційний мотив — це одне. А втілити його через власне бачення, власне вирішення — зовсім інше. Коли стоїш біля цього “Дерева життя“, вочевидь відчуваєш: воно втягує, вбирає тебе, насичує спокоєм і гармонією, думкою про незнищенність і вічність. Як завжди в аркушах Людмили Бруєвич — ідеальний баланс між деталями та цілим, статикою і рухом. І тут — її улюблені “житія“ як рамка основного зображення. Це — своєрідні “віконця“ такої неймовірної деталізації зображення, що годинами можна роздивлятися їх. А ще ж одна “рамка“ — євангельські тексти. Це “фірмовий“ скоропис Людмили Бруєвич, який несе й декоративне, й змістове навантаження.
Загалом кажучи, аркуші Л. Бруєвич мають не менше трьох рівнів зображення: буквальне, метафоричне та символічне. Ось, приміром, “Трапеза“. Хтось побачить передусім дві символічні постаті за столом, на якому — виноград, інші плоди земні. Та глибший сенс — у своєрідному втіленні християнської Трійці. Тлумачити роботи цієї художниці можна довго й по-різному: кожен побачить своє. Але, безперечно одне: творчість Людмили — цілісність вищого порядку, в основі якої лежить космічна гармонія та благодать.
Звідки ж, де вона така взялася у наш розшарпаний час погроз і реальних катастроф та воєн, розпаношеної жадоби до насильства? В її роботах струмує, пульсує глибинний час, умиротворення, епіка безконечності. Хтось може зауважити: а де ж та гармонія, спокій і мир “у житті“? Тим-то й важлива творчість Людмили Бруєвич, яка принципово не множить на своїх аркушах нелад, хаос, дисгармонію. Потоки крові й розкидані частини людських тіл — хіба мало цього жахіття у реальному світі, на екранах телевізорів?
Русалки, коти, риби, леви, фантастичні тварини — повторювані “герої“ її насичених, щільних аркушів. Як органічно поєднується декоративність і стриманість, шляхетність і позірна “простота“ зображуваного! Тут і справді кожен віднайде свій рівень сприйняття — а це є найперша ознака справжнього твору.

* * *

Коли потрапляєш у вітальню Людмили Бруєвич, що є також постійно діючою виставкою робіт художниці, увіч пересвідчуєшся: у неї свої “кольорові“ періоди. Ось — червоний. Ось — медово-охристий. Ось зеленаво-коричневий. До речі, вона не боїться зітнути яскраві, відкриті барви — взяти до прикладу “Мисливця“ чи “Танок вужів“. Так-так, окрема розмова — про тонування авареллю, підсвічення відбитка водяними фарбами. Офорт — це техніка-епопея. А офорти Людмили Бруєвич — рік її життя, продряпування голкою лаку на поверхні міді, робота душі, перетікання простору в час і навпаки. Ось чому коли стоїш перед її аркушами — тебе затягує вир, потік часопростору. А раптом — не вийдеш? І залишишся там, наодинці з печальним “Нічним звіром“, який бозна-де зродився, вкритий “попонкою“, на якій — символи вічності.
Так, вона ні на кого не схожа. Її справді не сплутаєш ні з ким. Аби робити саме те, що пропонує Людмила, треба вести відповідний спосіб життя — несуєтний. Бути немарнославною. Її кредо: жодних “темних“ пристрастей, депресивних настроїв у роботу не привносити. Відповідальність за гармонію у власній творчості — і перед тим, хто потім матиме офорт перед своїми очима. Але буває зворотне — коли авторка відчуває на віддалі свої витвори буквально як мати дитину, коли з нею коїться щось недобре…
Втім, до її офортів тягнуться люди романтичні, незахаращені сміттям буденщини, шляхетні в глибині своєї душі. Вони-бо теж хочуть бути причетними до РАЮВАННЯ.
Це слово — чи не найулюбленіше у Людмили. До речі, назви її аркушів — поетичні й багатозначні. Своєю присутністю вони гармонізують простір. Її скромна оселя не просто підпорядкована максимальній функціональності, але водночас є прикладом естетизації житла. Але це — аж ніяк не дороге умеблювання, не розрекламовані “пасточки“ для “крутих“. Її житло — місце під небом, де поряд — донька Катерина й чоловік Сергій, улюбленй пес Патрік. І, хоч скільки вже знаю цих людей, цю Людмилу — таємниця живе і пульсує.

…І хто вона така? Звідкіль вона взялася —
У тлумі, у глухих потоках суєти
Розгубленого людства?

У неї — інший час, у неї — інший простір.
І ангел молодий над нею розгорта
Сувій стрімкого неба.

Людмила ТАРАН

(Здоров’я жінки в Україні.-2002.-№2(22))